Кожна людина – це цікава історія. І спеціально до Восьмого березня ми беремо інтерв’ю у найцікавіших вінничанок, які на власному прикладі кожного дня показують та доказують: жінки можуть все.

Героїня нашого сьогоднішнього інтерв’ю – Діана Подолянчук, керівниця танцювальної школи «Шахіна», громадська діячка, волонтерка, психолог, аспірантка одного з вінницьких вишів та просто надзвичайно цікава особистість. Про її досягнення можна говорити багато: «Жінка Вінниччини 2016» у номінації «Культура», увійшла в ТОП-5 «Милосердя Вінниччини 2019»,  1 місце, як найактивніша FB-персона «Рейтингу блогерів та трендмейкерів YUCCIE». «Людина Року» – як керівник наймасовішої та найрезультативнішої школи танцю в Україні, Чемпіонка України та Європи з танців, героїня програми «Сніданок з 1+1», «Танцюють Всі» на СТБ та «Половинки» на Новому Каналі.

Про те, як поєднати танці та науку, і при цьому займатись соціальними проектами, читайте у нашому свіжому матеріалі!

– Діано, розкажи, будь ласка, чим ти займаєшся на сьогоднішній день?

– Я – керівник школи танцю,волонтер, аспірант Вінницького державного педагогічного університету імені Михайла Коцюбинського. Я дуже люблю займатись різними проектами, і я завжди мріяла, що можу займатись танцями і одночасно якоюсь іншою, більш серйозною діяльністю. Тому поєдную у своєму житті науку і творчість.

– Як почались твої стосунки з танцями?

– Я займаюсь танцями з п’яти років, саме тоді мама привела мене у школу мистецтв. Там я не тільки танцювала, до речі, а ще співала та малювала. Можна сказати, що в мене там були комплексні мистецькі уроки. Потім ми переїхали в інший район, і мене віддали на хіп-хоп, який я протанцювала близько шести років, а вже потім перейшла на східні танці. Загалом я танцювала і сучасні, і класичні, і східні танці.

Потім у мене з’явилась мрія – потрапити на «Танцюють всі», і я туди ходила чотирнадцять років. Однак, потрапити туди можна було лише з вісімнадцяти років. Я проходила усі відбірні тури, доходила до етапу, коли мені казали «Принесіть, будь ласка свій паспорт». Звісно, доводилось зізнаватись, що мені ще немає вісімнадцяти.

– А скільки разів ти проходила до цього етапу?

– Я пройшла в чотирнадцять років, в п’ятнадцять, в шістнадцять також. А потім вже в мене був такий період, коли я не ходила туди. І вже після цього періоду я пройшла в двадцять один рік. Мене відразу пропустили на телевізійний кастинг, і я увійшла в ТОП-100 кращих танцюристів країни.

– Чи брала ти участь в інших телевізійних проектах?

– Так. Після «Танцюють всі» мене запросили знятись для Нового каналу у проекті «Половинки». Це був дуже цікавий проект з романтичною історією, але в нас нічого не склалося.

Ще була спільна робота зі «Сніданок 1+1»: про цікавих людей та їхні видатні досягнення. Я дуже мало кому про це розповідаю, але в мене слухові апарати, і без них я чую 60 відсотків, однак, ті люди, що в дитинстві мали таку ж проблему, зараз розмовляють мовою жестів. «Плюси» зробили висновок, що не кожен міг би досягти таких високих результатів, яких досягнула я, і насправді дуже приємно, коли вже не сама розповідаю про свої досягнення, а інші люди про них розповідають.

Свого часу мені дуже багато хто допомагав: і словом, і ділом, і вірою. І на свій вік я багато чого досягла: чемпіонка Вінниці, області, України, бронзовий призер чемпіонату світу та чемпіонка Європи. Я вважаю, що в мене все вийшло, однак, попереду ще багато роботи та справ.

Дуже багато хто цікавиться, чому я займаюсь саме танцями, чому не йду в бізнес чи в більш «серйозні» сфери. Танці – це фактор, який допоміг мені вижити в цьому житті, завдяки якому я стала сама собою.

І я дуже хочу допомагати діткам з проблемами зі здоров’ям, як колись, свого часу, допомагали мені. Команді «Шахіна» дуже близька тема інклюзивності: у нас навчається дуже талановита дівчинка з синдромом Дауна, звати її Марія Гнатик, і вона – єдина в Україні дівчинка, яка виступає сама на сцені, без тренера. Діти з синдромом Дауна виступають або в колективі, або тренер стоїть під сценою й підказує. Марія виступає сама, і разом ми працюємо вже близько семи років.

– Що надихнуло тебе поєднувати саме творчу діяльність та науку?

– Мій батько – науковець. Він – фізик,декан-директор інституту математики, фізики і технологічної освіти, кандидат фізико-математичних наук, доцент. Мама також фізик, але працює у творчій сфері. Вийшло так, що я завжди встигала гарно навчатись та паралельно займатись творчістю.

Я закінчила школу з медаллю, гарно закінчила університет. В мене дві вищі освіти: я психолог і вчитель географії, і зараз навчаюсь в аспірантурі. І я ні дня про це не пошкодувала, адже вважаю, що людина має бути різноплановою. Не можна казати, що якщо людина танцює або співає, то вона не може займатись бізнесом, йти в політику чи займатись громадськими проектами.

На мою думку, людина має займатись тим, чим вона тільки хоче: писати тексти, бути журналістом, співаком і так далі. І якщо людина щаслива, вона може з часом додавати якісь інші види діяльності. Я вважаю, що неправильно просто відсиджувати вісім годин на роботі і вже більше після цього нічого не хотіти. Людина повинна знайти свою дорогу і йти нею, тоді буде більше сил, більше натхнення.

– Розкажи про школу танців «Шахіна» та про команду, яка нею займається разом з тобою.

– У нас дійсно дуже крута команда. В «Шахіні» працює моя мама, вона – виконавчий директор, я – тренер і власниця, моя сестра, Вікторія Станіславівна – тренер. В нас також є тренер з акробатики Марина Олександрівна, вона – чемпіонка світу з акробатики, майстер спорту, і тренер з пластики та акторської майстерності – Марина Вікторівна.

Наша школа функціонує близько шести років. Ми вигравали свого часу гран-прі Кубку Азовського моря, гран-прі Кубку Києва, Гран-прі фестивалю «Крок до Мрії» Ірини Борзової. Також ми зараз хочемо розвивати дитячу благодійність.

– Наприклад?

– Є благодійні вечірки, і до цих вечірок ми долучаємо дітей. Наприклад, виступити в дитячих будинках, і будинках геріатричного типу. Разом ми збирали кошти для допомоги бійцям в АТО: ми відправили 150 кілограм гуманітарної допомоги, також ми з учнями плели маскувальні сітки.

Ми поєднуємо творчість та благодійну діяльність, і мені здається, це допоможе діткам зрозуміти, що не усім так пощастило в житті, як їм. Що є дітки та дорослі, яким потрібна допомога та підтримка. Після благодійного концерту в будинку геріатричного типу у всіх нас був хороший настрій, дітям дуже сподобалось – вони іншим поглядом подивились на життя.

Я сама завжди мріяла займатись благодійністю, створювати цікаві творчі та соціальні проекти, і мені здається, що ми з учнями та командою «Шахіни» будемо й надалі розвиватись у цьому напрямку.

– Скільки у вас навчається діток і чим ви займаєтесь у творчому плані?

– Зараз у нашій школі навчається близько ста двадцяти дітей: танці, акробатика, акторська майстерність. На усіх заняттях в нас панує творча атмосфера, ми навчаємо бути артистичними, сміливими, та водночас – дисциплінованими.

В студії діє «казкова концепція», діти – це казкові герої. Є мінімауси, ковбої, феї, кошенята та діснеївські принцеси.

Ми також ставимо соціальні танці. Один з наших танців презентовано на фіналі проекту «Жінка Вінниччини», і називається він – «Молитва за Україну». Головна героїня – це маленька дівчинка, мама й тато якої – військові. Вона спочатку танцює сама, потім – зі старшими дітками, а потім виходять її батьки, і танцюють разом з нею. Тато цієї дівчинки воював в АТО, і вона його чекала. Цей танець про те, як ця дівчинка бачить нашу Україну, її майбутнє, про віру в свою Батьківщину. Я вважаю, що це буде дуже зворушлива та класна постановка, адже побудована вона на справжній історії.

Танець “Молитва за Україну” під час “Жінка Вінниччини – 2019”
Танець “Молитва за Україну” під час “Жінка Вінниччини – 2019”

– Що найважливіше для танцівника? На що потрібно звернути увагу, коли виникло бажання професійно займатись танцями?

– Я танцюю більше двадцяти років, і можу з впевненістю сказати: танці – це не така робота і не те заняття, під час якого ти можеш прийти в зал і просто посидіти. Ти танцюєш чотири, п’ять, а то й шість тренувань підряд. Для того, щоб витримувати такий шалений ритм та графік, потрібне дуже міцне здоров’я, адже ти постійно на ногах, постійно маєш бути в тонусі.

В мене може бути ангіна чи запалення легень, але я все одно виступатиму на Кубку Європи з танців. Так воно, в принципі, й було. Танцівник – це спортсмен. А спортсмен має розуміти, що його хвороби нікого не цікавлять, по суті, він має швидко видужати, або не хворіти взагалі.

Діана на “Жінка Вінниччини – 2019”. Фото: Roma Dalen

Тому я намагаюсь вибудувати свій графік так, щоб не сильно перевтомлюватись, адже знаю точно: якщо захворію, то не зможу взяти лікарняний, в мене його не буде. Я буду практично всю хворобу проводити на ногах, і максимум що зможу – взяти один день відгулу, тому що в мене навчається дуже багато дітей, і я не можу на тиждень відмінити тренування через те що захворіла. Це нереально.

Найголовніше для спортсмена – його здоров’я. Минулого року ми з сестрою поїхали на Кубок в Болгарію, і по дорозі я захворіла! В мене добу була температура тридцять дев’ять, і я просто лежала в автобусі у відключці. Звичайно ж, мови про те, щоб відмінити поїздку, не було. Потім в мене було запалення легенів, мені призначили антибіотики, які взагалі не допомогли. Під час виступу в мене було п’ять танців, і кожного разу я виходила на сцену і думала, чи дотанцюю взагалі.

Коли болить пальчик, болить ніжка – це не показує силу духу. Справжня сила духу – це коли не можеш, але йдеш і робиш.

– Чи потрібно сучасним дітям займатись танцями? Які важливі, можливо навіть життєві, уроки вони винесуть для себе?

– На мою думку, саме силі волі танці чудово зможуть навчити сучасних дітей, які сидять в телефонах, планшетах та комп’ютерах. Більшість сучасних дітей не хочуть боротися: в них щось болить чи не виходить і вони обирають більш легкий шлях – краще посидіти на дивані з телефоном. Це неправильно. Дорослий світ досить жорсткий, і коли такі діти виростають, вони стикаються з тим, що їхні проблеми та болі майже нікого не хвилюють.

Звичайно, ти можеш сказати: «Ой, я такий бідний та нещасний, пожалійте мене, будь ласка». Але якщо ти хочеш стати кращим, просто повинен не жалітись, а працювати над собою та своїми навичками, відпрацьовувати свої слабкості, і тільки тоді в тебе все вийде.

Танці навчили мене самодисципліні, і тому в мене багато досягнень в усіх сферах, якими я займаюсь: і в науці, і в творчості, і в громадській діяльності. Коли в мене щось не виходить, я не писатиму про це у Facebook і відмовлятись від початого, а працюватиму.

Головний мій секрет успіху – не показувати, коли щось не виходить, чи болить, а по-друге – ніколи не здаватися.

У спорті та танцях, до речі, є така штука, як конкуренція. Дуже класна штука, але коли ти працюєш над собою рік, два, три, а потім обертаєшся і дивишся назад, розумієш, що залишився сам з собою. Є конкуренти, але кожен працює сам на своїми навичками. На сьогоднішній день я – сама собі конкурент, і маю сама досягати успіхів.

– Як взагалі жити при такому шаленому темпі і не зійти з розуму?

– В мене є такі періоди, коли я можу місяць працювати без вихідних, всі проекти і так далі. А потім я просто місяць ні з ким не спілкуюся, адже розумію, що в мене просто немає сил. Я роблю паузи: займаюсь тільки роботою, добре їм, висипаюсь, роблю прогулянки на свіжому повітрі. Головне – якісно відпочивати після якісно зробленої роботи.

– Що для тебе Восьме березня?

– Чесно? Нагадування про те, що треба готувати концерт. А також про те, що надворі вже буде сонячно, і що можна буде погуляти з друзями та близькими.

А взагалі, то мені здається, що навіть якщо це свято відмінити, то залишиться психологічний маячок, і люди чекатимуть на Восьме березня. Це – значок, символ чогось нового для кожного з нас, певного нового етапу.

– Як ти ставишся до питання гендерної рівності, яке зараз актуальне та у всіх на слуху?

– Мене дуже часто про це запитують, насправді і ще про те, чи вважаю, що права жінок зазнають утисків. Я завжди дивилась на це з круглими очима, адже мені ніхто не казав «Ти жінка, в тебе нічого не вийде», або не пускали мене кудись. Якщо ти професіонал своєї справи, якщо ти працюєш над собою, поважаєш себе та оточуючих, усе в цьому житті в тебе вийде.

А якщо поводити себе, як жертва, то оточуючі відчуватимуть це і поводитимуться по-іншому. Головне – правильно себе подати. Я вважаю – все в наших руках, і головне – працювати над собою.

Запитувала Лада Савельєва

Коментарі

Будь ласка, введіть свій коментар!
Будь ласка, введіть своє ім'я